Напрямки роботи методичного
об’єднання вчителів історії та суспільствознавчих дисциплін з формування
національно-соціальних компетентностей
Ткач О.І., вчитель історії та правознавства
ЗОШ №2
м.Синельникового,
керівник міського
м/о
Роль вчителя в суспільстві є важливою,
особливо у вихованні майбутніх громадян і, традиційно, вчителі-історики в цьому
колі виконують особливу місію. Для цього треба завжди мати чітку громадянську
позицію, мати таку систему цінностей, куди входять визнання багатоманітності
світу і толерантність; демократичний стиль роботи; високу комунікативну
культуру, якнайшвидше позбавлятись усталених стереотипів діяльності, мислення,
авторитетних методів навчання. Саме ці компетентності вчителя дозволяють нам всім
ставити питання про формування в учнів освітніх компетентностей, і зокрема
соціальних, та здійснювати національне виховання школярів.
Разом з
тим, питання «чому вчити?» і «як вчити?» для вчителів історії звучать дещо
інакше, ніж для вчителів математики чи хімії. Багатьох людей, наших пересічних громадян,
цікавить питання: «А якої історії ви навчаєте сьогодні учнів?» або ще «краще» формулюють: «Вам, мабуть, важко сьогодні
працювати, адже історії немає… що ж ви тепер викладаєте?». Скажу чесно, попри
певне роздратування постановкою таких запитань, відповідаю: «Ні, історикам
сьогодні стало набагато легше викладати свій предмет, адже немає ідеологічних
табу…». Справді, за відсутності ідеологічних
заборон, в умовах культурологічного й цивілізаційного підходів у вивченні
історичного процесу, вчитель історії має можливість будувати навчальний
матеріал таким чином, щоби в учнів
формувалось історичне мислення, що дозволить їм самостійно тлумачити факти та
події, робити висновки й узагальнення. Всі
присутні в залі колись вчили історію. Часто це навчання пригадується дорослим
людям, як пасивне засвоєння фактів, дат , імен та місць. Історія за своєю суттю
є процесом мислення, що опирається на свідчення з минулого. При правильному
викладанні історія розвиває уміння аналізу та оцінки. Тому окрім визнання того,
що учні повинні знати - тобто, історичного розуміння – дуже важливо, щоби учні
вміли ефективно застосовувати ці вміння на практиці, тобто виявляли компетентність.
Історія, як навчальний предмет, вимагає від
вчителя виваженого , відповідального ставлення до викладання, до розстановки акцентів у
навчальному матеріалі, у відборі історичних прикладів, адже події, про які ми
говоримо, можуть як об’єднувати, так і роз’єднувати громадян. «Якими б патріотичними міркуваннями не було
зумовлене бажання навчати школярів «правильної історії», реальність змушує
шукати спосіб навчити не конкретних сюжетів, нехай й дуже важливих, а створити
умови для самостійного мислення, розвивати вміння зважати на аргументи сторін,
конфліктів, вміння розуміти явні та приховані причини, критично мислити та викривати інструменти маніпуляцій» ( І.Костюк,
методист, міжнародний редактор навчального посібника в рамках проекту «Спільна
історія. Культурні діалоги»). Дозволю собі проілюструвати сказане на прикладах.
·
Питання
національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького
має контраверсійний погляд українців і поляків: для нас «Хмельниччина» - це спроба утвердити свою державність, а для
поляків – руйнація створеного в їх державі порядку…
·
Постать
Петра Конашевича – Сагайдачного, нашого славного гетьмана 17ст., засновника
українського військового флоту, полководця, оспіваного в піснях героя, в
підручниках Російської Федерації називають бандитом і грабіжником, а в
сучасному м.Севастополі зруйнували його пам’ятник;
·
Події
1943 року в Західній Україні, так звана «Волинська трагедія» сприймаються
народами України та Польщі по-різному. Навіть історики ведуть багаторічну
полеміку, не кажучи вже про живих свідків тих подій…
Таких прикладів
можна наводити безліч… історія сповнена таких болючих та суперечливих тем
минулого, а тому завдання вчителів історії здійснювати багатоперспективний
підхід і ставити завдання розвитку історичної компетентності учнів, добиватись
розуміння ними історії не лише як «нашого славного минулого», але як складного переплетіння доль різних людей у
різних обставинах. Має бути діалог
історичних інтерпретацій, а не їх війна.
Взагалі, я вважаю,
що застосування людиноцентричного
підходу надзвичайно важливе в наш
бурхливий час (інформаційної війни, зокрема). Перемагати можна не тільки зброєю,
а й силою людяності і моралі… Для
України, котра є поліетнічною державою із етнічною, культурною, релігійною
різноманітністю важливою є тісна співпраця вчителів та учнів різних регіонів
України. Для цього вчителі міста залучають інноваційні методики. Добре, що їх багато і вони різноманітні. Який
інструмент вибере кожен вчитель залежить від його знань та технічних
можливостей.
Минулий навчальний
рік показав, що наше методичне об’єднання має гарний інноваційний потенціал.
Наведу лише два приклади:
·
Семінари-практикуми
на базі ЗОШ №2 та №6 продемонстрували здатність вчителів цих шкіл залучати на уроках мультимедійні
технології, використовувати їх можливості для інтерактивного навчання;
·
Наявність
навчального інтернет-проекту, присвяченого вивченню питання хрущовської «відлиги» в Україні на місцевому
матеріалі у вчительки ЗОШ №1 Воскобойнікової Ю.В. свідчить про її високу
компетентність з даного питання. Цей проект був визнаний кращим з усіх,
представлених проектів на обласному турі конкурсу «Вчитель року 2016» .
Ці приклади свідчать про великі зміни у
способах вивчення нового, і безумовно у сумі знань, необхідних сучасній людині. Інша справа – чи відбиваються
ці позитивні зрушення на якості знань наших учнів? В цьому контексті хотілося б торкнутись теми
результатів ЗНО у 2016р., адже із 131 випускника міста – 80 здавали історію
України, що становить 61%. На перший погляд такий високий процент мав би
свідчити про гарну підготовку випускників до здачі тестів, до їх впевненості у
результаті, але… Але результати невтішні:
% не подолали поріг зарахування результатів, як позитивних. Переоцінили
свої можливості? Чи погано підготувались до ЗНО? Чи, можливо, не той предмет
здавали? Чи мали учні вибір в предметі здачі?
В усьому цьому треба розбиратись ретельно,
без поспіштих висновків. Вже сьогодні зрозуміло, що одна з причин полягає в тому, що вчителі не впливають на вибір учнями предмета здачі,
учні погано чують своїх вчителів, коли ті рекомендують чи не рекомендують
комусь вступати до вузів. На мій погляд справедливо було б порівнювати
результати незалежного зовнішнього оцінювання з результатами річного оцінювання
вчителем і тоді може з’ясується його «залежність» чи «незалежність» від певних
обставин… У навчальному році, який іде, наше методичне об’єднання буде
приділяти особливу увагу питанню підготовки до ЗНО.
