http://www.zhinka-online.com.ua/ukrajinska-zhinka/vidomi-ukrajinki/277-druzhyny-hetmaniv-ukrainy-zabuti-doli.html
Що ми знаємо про дружин українських гетьманів, наприклад, Богдана Хмельницького чи Івана Виговського?
На відміну від Ганни Хмельницької, Олена Виговська репрезентувала іншу - аристократичну течію в українському суспільстві. Вона принесла до Суботова ще більше окраси, сприяла зросту товариської культури серед старшини, сформувала жіноче середовище і заклала нові традиції його співжиття.
Значно гірше довелося старшій доньці Хмельницького, його улюблениці Катерині: її дім у Смілі захищали земляний вал, частокіл і кілька давніх гармат, придатних хіба що для декорації; в ролі супротивника виступав рідний брат на чолі загонів, які колись водив у бій її батько, — трагічна іронія долі!
Так само печально відійшли й інші члени роду Виговських. Звістку про смерть чоловіка (гетьмана засудили та розстріляли) Олена Виговська отримала в погано захищеному прикордонному маєтку.
ДРУЖИНИ ГЕТЬМАНІВ УКРАЇНИ: ЗАБУТІ ДОЛІ
- КАТЕГОРІЯ: ВІДОМІ УКРАЇНКИ
Що ми знаємо про дружин українських гетьманів, наприклад, Богдана Хмельницького чи Івана Виговського?
Нічого, крім того, що вони існували. Навіть достовірних портретів не існує. Долі цих жінок спонукають не лише до роздумів, але й до глибинного аналізу. Чи готові ми сьогодні дослідити українську історію через жіночу ментальність та сприйняти її як складову культурного феномену нації?
Очевидно, що такий підхід вартісний, бо дозволяє “олюднити” нашу історію і відійти від простої констатації факту про вагому роль жінки у житті суспільства та вивести жінку з тіні чоловіка.
Як свідчать історики, дружини гетьманів мали сильний вплив на своїх чоловіків, були укладачами нових порядків життя та навіть видавали універсали.
Під час сумного періоду історії України – Руїни, обставини складалися так, що гетьманови часто залишалися один на одинці із ворогом. Не маючи ніякої підмоги, жінки змушені були давати бій та захищати стіни власних замків.
Дружина гетьмана Богдана Хмельницького Ганна була однією з найвидатніших жінок Гетьманської доби. Навіть польський історик Роллє мусів визнати, що третя дружина гетьмана була “жінка статечна, скромна, може більш розвинена розумово як її попередниці”.
Не була вона вже чимось посереднім поміж жінкою та коханкою, як її попередниця. Це вже була “пані гетьманова”, як офіційно титулували Ганну Хмельницьку. І не був це порожній титул. Навіть ті скупі джерела, які маємо про Ганну, свідчать, що вона далеко не обмежувала свою діяльність домашніми і родинними справами. Вона завоювала собі таку довіру гетьмана, що під час його відсутності сама видавала універсали. Історія зберегла нам один з таких універсалів “от гетмановой Богдановой Хмельницкой Анни”, де вона наказує “обивателям прилуцьким” не займати грунтів густинського монастиря.
Вона посилається тут на волю свого “малжонка гетмана Хмельницького” і загрожує в разі непослуху гривною в розмірі 1000 талерів, на користь державного скарбу. Гетьманову бачили завжди на прийнятті чужоземних дипломатів, які відвідували Суботів, про що повідомляють багаточисельні джерела і, в першу чергу, московські посли.
Згадує про присутність гетьманової під час гостини у Суботові шведський посол Велінг. Ці гетьманські приняття не відзначалися особливою розкішшю - угорське вино та ще улюблений, а тоді ще дуже рідкий, напиток гетьмана - кава, були з певністю найбільшою окрасою столу. Загалом, як відомо, Хмельницький любив навіть демонструвати свій спартанський спосіб життя. І ціле життя в гетьманській резиденції мало на собі печать скромності. Однак Ганна зуміла таки внести в це життя деяку етику та урочистість.
На відміну від Ганни Хмельницької, Олена Виговська репрезентувала іншу - аристократичну течію в українському суспільстві. Вона принесла до Суботова ще більше окраси, сприяла зросту товариської культури серед старшини, сформувала жіноче середовище і заклала нові традиції його співжиття.
Вірогідно, що Виговський познайомився з майбутньою дружиною в Києві, де мешкав його батько і брат Олени, чернець. Їй виповнилось близько тридцяти, йому - перейшло за сорок. Рідня була невдоволена цим шлюбом, як випливає зі скарги в заповіті Олени, але писар не зважив на це.
За історичними свідченнями, він викрав дівчину. По всьому видно, що союз цей грунтувався на взаємних почуттях. Весілля відбулось у Києві.
За життя Хмельницького Олена практично не з'являлася в Чигирині. Можна припустити, що лад гетьманського життя не припав до вподоби Олені Виговській, вихованій на інших прикладах.
Олена Виговська, жінка проста і скромна, все ж мала великий вплив у Чигирині. Вона з'явилася до столиці в супроводі великого почту служниць та родичів. В авангарді кортежу їхали музики і кілька сотен лейб- гвардії, слідом французька карета везла гетьманшу; за ними придворні пані й дівчата в багато прибраних повозах, серед них — Виговська; завершував поїзд гурт челяді, там були кондитер, пивничий і навіть кравець, - гетьманша дбала про своє вбрання.
Така пишність вразила городян; не важко було збагнути, що доступитись у “світлиці” гетьманші стане не легко, як перше, а коли допевнились, що під гетьманським дахом запанував незвичний етикет для суспільства, виникли нарікання та скарги. Згодом опозиція дорікала Виговському, між іншим, і тим, що він побрався із шляхтянкою, “котра не бажає добра Україні”.
Поступово гетьманська столиця змінилася до невпізнання: метушня зменшилась, гарнізон було скорочено, козацької старшини залишилось обмаль, стосунки з сусідніми державами урвались. Гетьманша майже не виїздила з Суботова. Сюди, поближче до гетьманші, перебралися кілька родин козацької старшини.
Звичайно, доньки Хмельницького відігравали провідну роль в цьому товаристві, насамперед Катерина Хмельницька , одружена з Данилом Виговським - братом гетьмана, жінка рішуча, іноді заступала місце гетьманші. Від батька Катерина перебрала винахідливість, уміння вести бесіду, вона краще за гетьманшу була знайома з людьми та звичаями. Щодо другої доньки Хмельницького - Олени Нечай, то вона почувалася чужою в цьому колі світської вишуканості, та й чоловік її, відсунутий на задній план, не мав політичної ваги і виконував лише накази гетьмана.
Село Суботів на Чигиринщині. На фото — Іллінська церква, будована в 1653-му році коштом гетьмана Богдана Хмельницького. Ранньобароковий храм мав очевидне оборонне значення. Двометрові стіни, вікна-бійниці, пристосовані навіть для гармат. Крім того, церква служила за родову усипальницю — першим тут ховають загиблого Тимоша Хмельницього, пізніше й самого гетьмана.
Отож у Суботові панувала тиша, господиня займалася своїм жіночим гуртком. Пригощання вийшли з моди, гетьман майже не вживав міцних напоїв, ухилявся від вечірок; якщо з Києва приїздив Юрій, то більшість часу віддавав молитвам у церкві й благочестивим роздумам. Він уникав товариства.
Порядки, які запанували в домі гетьмана, вплинули й на столицю Гетьманщини. Всі ці зміни не мали популярності, хоч і не були позбавлені користі: простий люд відчував і розумів, що народжується і пускає коріння новий устрій.
Як відомо з історії, Іван Виговський невдовзі був оголошений «зрадником» і мав разом з родиною назавжди покинути Україну. Одначе гетьман не скорився. Влітку рушив збройно за Дніпро, сподіваючись підкорити Лівобережну Україну, але не було йому щастя. Прихильників не придбав, а кількість супротивників зростала щоднини. Тому Виговський вернув до Чигирина, а братові своєму, Данилові, доручив протистояти ворогам.
Невдача змінювала невдачу, і Данило заледве врятувався. Залишалось чекати нападу. Гетьман зайнявся обороною Чигирина, оскільки ще й кошовий отаман Брюховецький оголосив про свій намір заявитися до столиці. Якась безпідставна тривога злякала Виговського — він потайки зник з міста “в одному сукмані і на одному коні” і полишив жіноцтво напризволяще. Він шукав захисту в коронного обозного Андрія Потоцького в Білій Церкві.
Залишається не зрозумілим, чому гетьманша Олена не подалася з чоловіком із Чигирина, а дружина Данила Виговського - Катерина лишилася беззахисною в Смілі тоді, коли чоловік її також опинився в Андрія Потоцького.
В такій ситуації жінкам довелося думати про самозахист та готуватися до облоги в недостатньо укріплених палацах за надмірно складних умов. Становище Чигирина було сприятливішим: там налічувалось близько 600 гармат, 400 діжок пороху і чотири сотні залоги з поляків та німців.
Значно гірше довелося старшій доньці Хмельницького, його улюблениці Катерині: її дім у Смілі захищали земляний вал, частокіл і кілька давніх гармат, придатних хіба що для декорації; в ролі супротивника виступав рідний брат на чолі загонів, які колись водив у бій її батько, — трагічна іронія долі!
Небезпека була тим відчутнішою, що всюди подейкували про Богданові скарби, заховані в палацах, — слід було чекати пограбування.
Мимоволі постає питання: що ж робили чоловіки, аби звільнити своїх дружин? Виговський обмежився розсиланням послань, а Данило чинив значно рішучіше: він вимагав воєнної підтримки в союзників, рвався на допомогу Чигирину й Смілі, оточених ворожим населенням.
З ватагою сміливців Данило рушив на Смілу, обложену козаками, тоді ж Юрій Хмельницький йшов до Чигирина з Сірком. Нещасний потрапив до рук ворогів. Відісланий до Москви, Данило розпрощався з життям 30 листопада, поблизу Калуги, внаслідок жорстоких тортур. Тіло повернули родині.
Тоді ж, коли Данило потрапив у полон, ніжинський полковник Василь Золотаренко взяв штурмом палац, де перебувала його дружина. Однак Золотаренко не знущався над беззахисною жінкою — обмежився лише пограбуванням палацу. Дружину Данила відіслали під охороною до Суботова. Удові передали тіло чоловіка, яке вона поховала в місцевій церкві, біля батька та брата.
Тепер настала черга Чигирина. Юрій із січовиками і лівобережною вольницею козацькою оточив резиденцію свого батька, пропонуючи здатися без жодних умов, і після відмови штурмував палац. Не відомо, хто був командувачем оточеної залоги, але головні накази давала сама гетьманша Олена, яка все ще сподівалася на швидку допомогу від чоловіка і переконувала в цьому усіх. Опір був одчайдушним, упродовж тижня приступи не мали успіху, але зрештою енергія ослабла, і гетьманша вирішила здатися. Гарнізон приєднали до війська союзників і відіслали на схід, незважаючи на протести, артилерія дісталась Запорозькому Війську, приватне майно було пограбоване.
Юрій байдуже спостерігав, як розкрадали надбані батьком багатства, а колишня гетьманша зі своїм почтом була відіслана до Суботова, де мала чекати на вирішення власної долі. Виговський після всіх невдач вирішив зректися гетьманства.
Полонянкам довелось пробути в Суботові майже рік, лише в жовтні 1660 року Олені Виговській дозволили виїхати звідти з усіма жінками при ній і добром. А в Суботові лишалась Катерина Виговська, донька Богдана, яку брат відпустив на волю ще раніше, але вона не мала де дітися, оскільки дім у Смілі згорів. З волі випадку овдовілий за два роки перед тим Тетеря прибув до Чигирина, щоб обійняти посаду писаря.
У Суботові він зустрівся з удовою, що лаштувалась до важкої дороги. Поїздку відкладали з дня на день з різних причин. Тим часом Тетеря з Катериною вподобали одне одного і наприкіці 1660 року повінчалися, за згодою гетьмана, в Суботові без будь-якої пишноти. Юрій призначив їм Суботів за тимчасову резиденцію.
Інакша доля випала її молодшій сестрі, дружині полковника Івана Нечая, прибічника Виговського. Він загинув під час облоги Бихова 4 грудня 1659 року. Нечай, на думку Беневського, потрапив у полон і помер від тортур. Історик Соловйов додає, що коли тіло чоловіка привезли дружині, вона раптово померла з горя. Відтоді не маємо жодних вісток про Олену. Вона і зникла з арени суспільного буття так само непомітно, ж непримітно й жила. Вочевидь, вона не прагнула грати помітної ролі, ж-от старша сестра Катерина.
Так само печально відійшли й інші члени роду Виговських. Звістку про смерть чоловіка (гетьмана засудили та розстріляли) Олена Виговська отримала в погано захищеному прикордонному маєтку.
Наближених осіб охопила паніка, всіх страшенно вразила страта воєводи — подія безприкладна в тодішній Польщі. Шляхта, яка посідала землі староства, була не проти скористатись нагодою для грабунків.
Тільки брат Олени Виговської, Юрій, не втратив самовладання; він одіслав жінок і дітей у безпечне місце, залишився з хворою сестрою, і вони зникли звідти лише через кілька днів. Спершу довелося переховуватись у барських лісах, весна була холодною і дощовою, шляхи непрохідними.
Вдова з вдячністю згадувала згодом про послуги брата під час цієї втечі з Бара в Руду. Здоров'я Олени підупало остаточно, однак їй удалось після багатьох зусиль забрати тіло чоловіка і поховати його в скиті біля Руди Гніздичевської, у склепі Хрестовоздвиженської церкви. А далі лишалось розпорядитися майном.
Заповіт Олени неповторний серед подібних: не забуто в ньому найнепомітнішого служника чи віддаленого родича. Починається він сповіддю віри, далі висловлене прохання поховати її поруч з коханим чоловіком.
На поминальні служби заповідано ігумену 1000 золотих, на поховання 3000 золотих, на притулки для бідних і жебраків 140 золотих з прибутків руднянського маєтку. За рахунок маєтку поблизу Орші заповідано монастиреві 500 золотих, 2800 золотих - жіночій прислузі і далеким родичам; 200 волоків землі відказано брату, підкоморію брацлавському.
Посагу 12 000 золотих, коштовності та інше домашнє майно розподілено між найближчими родичами. Єпископу львівському за його послуги Олена заповіла французьку карету, виїзд і ридван, "щоб не забував мене у своїх молитвах”.
Не надовго пережила Олена Виговська свого чоловіка і, орієнтовно, в травні чи червні 1664 року померла. Звідтоді чигиринська резиденція через безперервний воєнний стан втратила колишню велич і перетворилася на оборону споруду.
При створенні матеріалу була використана наукова стаття «Жіночі портрети української історії» - автор Людмила Смоляр. Фотоматеріали - Ольги Нешенко.
Comments:
Facebook
http://www.istpravda.com.ua/
"Це не німці знищили Київ, а наші дурники". Зі щоденників Довженка
06.11.2012 _ Анна Олещенко
Версія для друку
1943 рік. Олександр Довженко (ліворуч) на фронті
"Умираючи в Києві, нещасний мій батько не вірив у перемогу. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки. Він думав, що ми житимем усе своє життя по чужих країнах. І проклинав Сталіна".
З нагоди 69-ої річниці визволення Києва від нацистів "Історична Правда" пропонує уривки зі щоденника письменника і кінорежисера Олександра Довженка, який описує і відступ з України, і повернення.
Упорядкувала: Анна ОЛЕЩЕНКО.
ВІДСТУП ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ
06.03.1942
Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Плакала Україна… Дівчата — краса землі нашої. З невимовним сумом дивились вони нам услід. Білі обличчя їхні і білі губи сухі, як у ангелів-архистратигів.
Завмирали серця дівочі у німій тузі, і світ плив у їх очах від передчуття наруги, ґвалтувань, сорому і… вагітності од ворогів.
14.04.1942
Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема.
Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час.
 |
| Реконструкція боїв під Києвом у листопаді 1943 року. Фото: Артем ЖАВРОЦЬКИЙ |
Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей.
Юнаки мої сліпії, горе мені з вами...
25.05.1942
Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдат і забрати в подружжя ворожих жінок. Вони уважні кавалери, і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до своєї жіночої статі.
А найстрашніше — що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.
 |
...Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.
27.06.1942
Ось і Россош, "істинно російське" місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кілька сот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже діти всі говорять по-російськи.
Рвонули ми з штабом, отже, на 120 кілометрів зразу на схід.
Прощай, Україно, прощайте, надії, до кращих часів. Дивлюсь на шляхи на буграсті, воронезькі шляхи — сумно мені, сумно…
 |
Не втримали Оскола, трудно буде втримувати степ. А чому не втримали? Довго думаю, і мучуся, і б’юся головою, як риба об лід. Через дурноголову, нерозумну, малокультурну режисуру. Думають, понадівали лампаси і вже генерали. Ні, генерал по голові, а не по штанях, по культурі, по широті поглядів, по талану.
Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть!
Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил… Карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями.
Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана.
— Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців, — прицілюється уже Д.
10.07.1942
Колосальні втрати, що несемо ми в техніці, кидаючи її на переправах, на поламаних місточках, на болотцях тощо, легкість, з якою ми все це робимо…
12.07.1942
Що найбільш дратує мене у нашій війні — це вульгарний, лакований тон наших газетних статей. Коли б я був бійцем безпосередньо з автоматом, я плювався б… Я ніде не читав ще ні одної критичної статті ні про безладдя, ні про дурнів, а їх хоч греблю гати, про невміння евакуювати, про невміння вірно орієнтувати народ…
Взяти хоча б останню драпанину з Россоші. Падлюки з штабу ухитрилися, не знаючи ні географії, ні топографії, спрямувати відступ машин на Стару Калитву на пором і погубити там тисячі машин в той час, коли за кілька кілометрів у Богучарі стояв чудесний міст.
До речі, ні одного понтона. В результаті сотні убитих і поранених, і тисячі погублених машин американських і наших, і майно в машинах. Я певний, що нікому за це не влетіло, наче так і треба…
 |
Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу.
Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з 1937 року.
13.07.1942
Білогорська драма. (При переправі через Дон на Павловське під час відступу з Россоші). Якийсь падлюка і кретин — білогорський комендант вирішив перед мостом перевірити путівки у всіх машин. Внаслідок цього кретинізму збилося в купу більше трьох тисяч різних машин з усім, що тільки можна уявити. Лайки, суперечки, бедлам.
 |
Прилетіло 27 бомбардувальників. Знищили дотла. Що робилося, не можна ні описати, ні забути. Загинули ні за що тисячі людей, тисячі машин покалічено, попалено. І все через одного дурня. І ніхто не зв’язав його, не застрелив. Я певний, що він і досі десь "не пущає".
ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ
28.08.1943
Уже починається мерзотний бардак з кадрами партійними в Харкові. Почалися повторення зимових харківських арештів.
Зимою вислали з Харкова під час нашого перебування в місті коло 2500 душ. Ганьба. Ця ганьба уже повторюється. Через це так багато людей повтікало з німцями.
05.11.1943
Ми в'їжджали в Київ… удень 6-го листопада 1943 року. Се було в день визволення. Київ був очищений од німців п'ятого листопада вночі.
26.11.1943
Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом.
Він не мав надії зустрітися уже зі своїми дітьми, що поневолі кинули його на поталу. Він думав, що ми житимем усе своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках.
 |
Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши підкорити собі Європу.
28.11.1943
Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних. "Один генерал дививсь на них у бою і плакав", — розповідав мені...
І ще розказував мені Віктор, що у Рокосовського перед війною були вибиті всі зуби. Хто їх вибив і за що, не знаю, а ходить тепер Рокосовський із золотими вставними зубами.
І ще про нього розповідають, що він не підписує смертних вироків, коли цього вимагають часом його фронтові судді і прокуратори. Він, очевидно, в своєму житті пересвідчився у чомусь вельми важливому.
29.11.1943
Прибулий до мене з фронту з-за Фастова Віктор Іванов, плачучи, розповів мені, що він більш не може воювати в своїй частині. Його комбат, у якого він працює заступником начальника штабу, якийсь майор Валентин К-ко ненавидить українців смертельною ненавистю, особливо мобілізованих у звільнених районах.
"Слов’яни-запроданці, брати-слов’яни, запроданці" — це базікає 28-річний в…к, командуючи якось там батальйоном на нещасній своїй батьківщині, що породила отаке падло. Віктор плакав. Віктор — російський залізничник, що виріс на Україні і вважає себе чесно і чисто її сином.
Всеволод Попов, росіянин-москвич, розповідав мені з сумом, що під Мелітополем на фронті він був свідком явищ глибокообурливих і огидних. Він бачив, як наші визволителі нищили дівчат, що мали чи й не мали нещастя побути під німцями.
02.01.1944
Страшну, незабутньо страшну картину являв собою Хрещатик, відомий в історії Радянської України під іменем вулиці Воровського. Разом з усіма вулицями, що вливалися в нього цілі століття, він лежав перед нами поруйнований вщент… Се було щось подібне до руїн Риму, Помпеї чи Геркуланума…
 |
Потім я стрів жінку мого сторожа Архипа Андрійовича, що жив на Хрещатику. Виявилось, що він вибухнув разом з одним із будинків. "Почалося це з рогу Прорізної, де була якась комендатура. Біля комендатури стояло дві величезні черги киян. Всіх засипало цеглою, і німців також."
Потім я розпитував ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів.
Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що не бралися, звичайно, в розрахунок. Але я про се нікому в житті не скажу, бо належить говорити, що поруйнували наш прекрасний милий Київ фашистські недолюдки.
І що лавру, святиню всієї Русі (йдеться про Успенський собор Києво-Печерської лаври —А.О.), висадили в повітря теж вони.
30.06.1945
Об’єднались всі українські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським.
Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорстокосердні "несамостоятельні" люде, не європейські й не азіатські…
 |
| Всі фото: Артем Жавроцький |
Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні однієї вісточки.
Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши один одному слова, ми принаймні, "великі" українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку, в церобкопівський бушлат землянистий...(можливо, тут натяк на прогнозовані повоєнні репресії щодо українців —А.О.).
04.05.1942
Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви, і страждання народу, і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний... котел,.. краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми.
(Ну як тут не згадати нещодавні слова Путіна про те, що росіяни перемогли б у тій війні і без участі українців? Олександр Довженко виявився пророком-прозорливцем —А.О.)
01.11.1952
Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною… Нехай зневага і зло людське круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба так. Я України син, України…
У перетворенім степу над великою урочистою рікою серед народу да поживу я, втішу своє серце, порадуюсь щастю його. Лечу.
Дивіться також: "Олександр Довженко очима і вухами радянських спецслужб"
Анна Олещенко(Київ)
